— В цій галузі наш народ не ледачий…
— А скільки охоплено школою?
— Шістдесят три…
— От бачите: тридцять п’ятеро не навчається! Хіба це порядок, товариші?.. По дорозі я у вашу школу заїхав. Прямо скажу: аби я був дитиною — не пішов би у таку школу! Тіснота, темрява, стеля от-от обвалиться, печі димлять… Чужих дітей, і то жалко в таку школу посилати, а це ж ваші діти. Що вони вам скажуть, як виростуть? От, мовляв, поміщиків і капіталістів повалили, про нове життя галасують, а нас в старорежимному церковноприходському приміщенні морили… Ганьба це, товариші селяни! А тобі, товаришу голова, в першу чергу повинно соромно бути…
— Бачиш, товаришу, ми вже збирали селян по цьому питанню, — почав пояснювати Ганжа, сердито суплячись.
— Ну, до чого домовились?
— В тому й біда, що з нашими людьми легше на бантині разом зависнути, ніж до пуття про щось домовитись! Одні кричать, що треба вносити гроші на школу від їдока, а другі — по кількості землі, від десятини…
— Я думаю, що від десятини буде справедливіше.
— А як у кого дітей немає! — голос від порога.
— Треба платити усім!.. Школа, товариші, не приватна крамничка, а наша загальна справа… Тому ніхто не повинен ухилятися від внесення коштів. До того ж у новому приміщенні не тільки діти навчатимуться, а працюватимуть і лікбези. Бо Радянська влада, товариші селяни, одним із найголовніших своїх завдань поставила ліквідацію неписьменності. Так що й бездітним школа потрібна!
— Та вже деякі ходять, — знову не витримав Приходько.
— А ти не потієш? Кажи, не потієш?..
— Я, Василю, якщо й потію, то з пользою для науки. А від твого поту тільки мокриці заводяться…
— От вийдеш надвір, я тебе побалакаю! — пообіцяв сердито Василь, а Ганжа постукав долонею по столу: ану, тихше! Звівся, обвів поглядом людей:
— Товариші, давайте дотримуватись порядку!.І без реплік… Які ще будуть запитання до товариша Гінзбурга?
Запитання були.