Бачите, товариші, до чого призводить щорічний переділ землі? До знеосібки? Так? Якщо ви знаєте, що цього разу будете сіяти тут, а наступного року в іншому місці, так нащо ж тоді її, оцю землю, доглядати, удобрювати, заводити багатопілля, коли я все одно не буду користуватися з того! Так чи не так?.. Мабуть, що так… А до чого це веде? До негосподарської, хижацької, скажімо прямо, експлуатації землі, до її виснаження, до зниження щорічних врожаїв… Тож вигідно це для господарів справжніх чи не вигідно?.
— Вірно! — схвально вигукнув Микола Приходько: слухав Гінзбурга, аж рота забув затулити, весь час кивав головою. — Поки землю як слід не розкріплять, толку не буде.
— Еге, добре тобі гукати «правильно», Миколо, коли в тебе всього двоє дітей та й то — один син! — заперечив одразу той, що питав. — Дівку ти заміж випхнеш, а поле все залишиш одинакові… А як у мене — три парубки, женити он скоро… Та ще за ними два на ноги спинаються.
— Та чого ти до мене присікався? — розсердився Микола.
— А в твого брата Івана? — не вгамовувався той. — Он він зараз зуби скалить, а виростуть йогу лопуцьки — вовком витиме! От куди ти своїх синів оприділиш, Іване?
— А я знаю? Хіба що в начальники…
— Тьху! І що за несерйозна людина! Ти йому — образи, а він тобі — гарбузи! — Повів осудливими очима на дядьків, що спробували засміятись, і до Гінзбурга: — От ви, товаришу секретар, і розтолкуйте: де шукати порятунку, щоб жебраків не плодити?
— Порятунок, товариші селяни, є,— звівся Гінзбург.
— Грицай, — підказав Ганжа.
— Бачите, товаришу Грицай, перерозподіляти землю більше не будемо. Категорично заборонено перерозподіляти землю, бо це не врятує, а навпаки…
— А що ж нас врятує?
— Врятує колективізація: спільна земля і спільна праця на спільній ниві.
— Це що, під одним рядном спати, з одної миски сьорбати? — вигук із задніх рядів.