І будуть люди

Анатолій Дімаров
І будуть люди
Автор: Анатолій Дімаров
Просмотров: 3
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.

Книга «І будуть люди» — читать онлайн бесплатно

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

І вже бачить Микола її великі очі, не очі — темні провалля, випечені розпукою на висохлому худому обличчі.

— Мамо, це я… Не впізнаєте хіба, мамо? — добивається Микола.

Мати — не ворухнеться. Вона немовби злилася, вкипіла в оту холодну, окуту в крижані ризи шибку, і вже здається Миколі, що він припав не до вікна, а до ікони. Що не на хвильку — на віки ввійшла його мати в холодну цю шибку своїм змученим, схудлим, аж прозорим, лицем.

— Мамо!.. Ви чуєте, мамо!..

Материне обличчя розтануло, розсоталося темрявою, і шибка знову стала порожня, байдужа.

Тоді Микола відступився од вікна, підійшов до дверей.

Не встигли зачинитися двері, не встиг Микола ступити до хати, як мати охопила його за шию, приросла — не відірвати, не відламати! Він так і зайшов до хати з обмерлою матір’ю на грудях.

Потім, обережно вивільнившись із обіймів, попросив:

— Завісьте, мамо, вікно.

Все ще схлипуючи, вона довго шаруділа у темряві, доки знайшла ковдру. Підійшла до Миколи, подала:

— Вішай уже, сину, ти, бо мене й ноги не держать.

Микола старанно завісив вікно, дістав запальничку, крутонув коліщатком — просякнутий бензином гніт підхопив одну з іскор, заворушив синенькими вусиками, освітлюючи синове обличчя.

— Де тут у вас, мамо, лампа?

Вона мовчки почовгала до мисника, принесла і поставила на стіл лампу. Лампа була стара, з надбитим склом, і, коли Микола її засвітив, полум’я загорілося не ясно і весело, омиваючи скляні береги, а немовби з останніх сил, немовби конаючи. І в тому тремтливому непевному світлі скоцюрбленим пальчиком стояла стара Гайдучиха: худа-худа, аж почорніла.

— Як же ви, мамо, подалися! — болісно мовив син. Стояв перед нею, як зайшов: у кожусі, у шапці, у високих, по коліна, добротних чоботях, ще й з добрячою торбою за плечима.

— А чого ж мені не податися, сину! — сумно усміхнулася стара самими тільки вустами. — Чого ж мені не податися, як поховала Василя й твого тата… Та й тебе, сину, вже думала зустріти хіба що на тім світі… Я вже як та верба без води: до останнього корінчика всохла.

Никаю по білому світу, нащо — не знаю й сама.

— То ви знаєте про тата? — запитав похмуро Микола. — Хто ж вам сказав?

— Добрі люди переказали… Добрі люди, сину… Убили його аж на гряниці та там десь і зарили… Отак без хреста, без попа…

— Що ж, мамо, така їхня доля. Видно, на роду їхньому було так написано.

— Еге ж, написано, — печально згодилася мати та й звела на сина глибоко запалі, наповнені тривожним мерехтінням очі.— Лихий то тільки писар, сину, писав.

Добавить комментарий
Комментариев (0)

Ваша оценка

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Подбор книги