Врешті не витримав, пожбурив цигарку у куток, скреготнув зубами:
— Ну, діждуся ж я свого свята! За кожну десятину вони мені кров’ю одхаркають!
Мати перелякано подивилась на сина: викапаний батько, коли розгнівається. А він зірвався на ноги, походив-походив, сердито ганяючи зламану тінь по стіні, потім знову сів.
— Це ви, мамо, й на мене серце маєте?
— За що?
— Та… з-за нас же все оце сталося…
— І не гріх тобі, сину, отаке про свою матір думати! Ким би ти, сину, людям не був, а мені — рідна дитина.
В Миколи затрусилися губи, блиснули на очах сльози. Він опустив низько голову, тихо попросив:
— Простіть мені, мамо.
— Бог простить, сину…
Якийсь час сиділи мовчки — стерегли тишу. Потім Микола спитав:
— Як ваше здоров’я, мамо?
— Яке вже там у мої літа здоров’я! — похитала головою стара. — Воно ще б нічого, ще можна було б скрипіти, та серце не допускає… Оце вроді й не чую, а то як запече, як переломить мене всю пополам… Або заб’ється-заб’ється, і все наче кудись падає, все немов падає… Розкриваю рота, а дихати нічим… Уже я, сину, не одну сорочку на грудях подерла…
— Ви, мамо, до дохтура з’їздили б.
— Які там уже мені дохтури!
— Та, може, ще вилічили б.
— Вже, сину, мене вже вилічить тільки той дохтур, що з косою за плечима.
І знову замовкли. Старій Гайдучисі аж пекло запитати у сина, що ж він думає далі робити, чи надовго прийшов, бо якщо й не хоче людям показуватись, то хай буде й так.
— Давай, сину, спати. Ти ж, мабуть, натомився з дороги.
— А таки натомився, — погодився, позіхаючи, Микола.
Мати послала йому на полу, а собі — на печі. Вже погасивши лампу, Микола дістав із кишені піджака браунінг, засунув під подушку: береженого бог береже! Засинаючи, подумав, що добре було б, аби до ранку знялась і хуртовина та замела його слід.
Спав Микола міцно, як давно вже не спав.