Почорніла, невпізнанна, мати дерла обома руками сорочку, на обтягнутих синюватою шкірою ребрах темними ганчірочками тіпалися висохлі міхурики грудей. Тонкі сірі губи її вкрилися піною, вона беззвучно ворушила ними, пориваючись щось сказати, а в звернених до сина очах палахкотіла така туга, такий розпач, що в Миколи ніби обвуглилось серце, і він, пройнятий страхом і жалем до неньки, ухопив скарлючені материні руки, став їх цілувати, здригаючись у важкому чоловічому риданні:
— Мамо, не треба!.
Вона схлипнула раз… схлипнула вдруге… витягнулась…
Скільки простояв Микола біля мертвої матері, не знав. Отямився аж тоді, коли лампа, спивши гас, почала згасати, а до хати поповз крізь вікно холодний зимовий світанок…
Ще ніколи Миколі не було так моторошно, так одиноко, як цього дня, коли він один на один сидів із померлою.
Прийшла ніч, Микола став збиратися в дорогу: залишатися вдома уже не міг.
Збирався Микола в небезпечну, в далеку дорогу — лишав мертву матір в чужі руки. Хтось її обмиє й одягне у чисте, хтось покладе в домовину й понесе на кладовище, хтось скине шапку, а може, й утре нишком сльозу, бо зроду-віку в селі ніхто не здумав би танцювати над покійником, яким би ворогом він тобі не був за життя, — тяжкий то, смертний гріх! Хтось проведе її в останню дорогу, кинувши жменю мерзлої глини на віко труни, тільки не проводжатиме син…
Залишав свою мертву матір людям — не хотів тільки лишати їм нічого із добра: ні хати, ні повітки, ані сараю.
Опівночі взяв на руки застигле, легеньке, як трісочка, материне тіло, виніс із хати.