Що ж, рипить — хай рипить, для Миколи це навіть краще: ніхто не здереться тихцем, не заскочить зненацька… А може, й не краще? Може, треба було б, аби вона не скрипнула жодним щабельцем, коли на неї стане інша, не Миколина, ніжка?
І Микола не спить та й не спить, пригадуючи хрумке тіло молодої попівни. Як обіймав, як притискав у темних сінях, користуючись тим, що батюшка пішов правити службу до церкви, а матушка порається на кухні, готуючи обід! Попадя все робила, жаліючи доньку, — молоде, мале, хай потішиться на батьківських харчах, за материною спиною, хай поніжиться, доки не зав’язала собі світу заміжжям.
Сіни тільки зітхали, похитуючи невиразним темним обличчям на нерозважливість попівської дочки; пам’ятали ж її ще дитиною, отаким іще пуцьвірінком із тоненькою кіскою, що лопотіло пухкими ноженятами, вибігаючи з хати. І не стид, і не сором: ще не встигло убитися в пір’я, а вже, бач, знайшло собі півника! І коли? Під час божої служби, під церковнії дзвони, коли їхній татуньо проголошує з амвона святії слова! Та воно мало вважало на те: правило свою службу, набагато солодшу од татової, і, затиснене в найтемніший куточок, вимовляло зовсім інші слова.
— Прийдеш?
— Тато ж побачить!
— А біс би побрав твого тата!
— Не лайся — гріх.
— А отак мучити мене — то не гріх?
— Хто ж тебе мучить? — наївно округляло очиці.
Врешті здалося:
— Почекай трохи. Ось тато і мама поїдуть у гості…
— Вони ж і тебе із собою заберуть!
— А я захворію…
Пригадуючи той день, коли батюшка й матушка вирушали в гості у сусіднє село, Микола аж посміхається: як воно, оте невинне дитя, зуміло прикинутись хворим! Як тулило долоньку до свого чистого лобика, як покахикувало, торкаючись горла рукою! Аж матушка, занепокоєна, стривожена, почала вмовляти чоловіка залишитись удома.