— Матушко, ти чуєш? — звернувся він до дружини, що як ввійшла, як припала до одвірка, так і не могла одірватись: затрусилася тілом, затремтіла обличчям, і вже перші сльозини покотилися по щоках до скорботно розтуленого рота. — Чуєш, матушко, наш Льоня там паном живе!
— Господи… господи… — схлипувала матушка, доки о. Діодорій не нагримав на неї:
— Ну, годі тобі!.. Не гріши перед богом! Радіти треба, а не плакати!
Звівшись, урочистим хрестом осінив себе перед образом спасителя, що висів над лампадою, закутий у золото:
— Спасибі тобі, що не одвернувся од нашого сина!.
І поки матушка, все ще схлипуючи, торохкотіла посудом, лаштуючи на стіл, доки розпалювала в печі та підігрівала вчорашню печеню, отець Діодорій нетерпляче допитувався, чи довго іще ждать визволителів. Бо немає вже духу, несила більше терпіти! Каламутною хвилею котиться поругання віри Христової: скидаються святі хрести й дзвони, руйнуються церкви.
Отець Діодорій вже не може всидіти. Бігає по світлиці, роздмухує на худющих щоках червоні плями, розмахує руками:
— Содом і Гоморра на нашій землі! Содом і Гоморра!.. Де ж той святий меч, що поразить оцю п’ятиконечну гідру, спопелить її вщент, щоб на крові й попелі проросли свіжі паростки віри? Чого вони там ждуть, чого зволікають?.
Нависнув над Гайдученком невмолимим та грізним знаком питання, чекаючи відповіді. Дихав часто і важко, пік нещадно вимогливим поглядом.
Микола відповідав так, як його вчили. Посилався на складність міжнародного стану, на внутрішні ускладнення в тій країні, з якої прийшов…
— А, що вони можуть! — зневажливо перебив його о. Діодорій та й знову почав ходити по кімнаті, сердито і збуджено розмахуючи руками: — Сеймики, ляхи… Та вони зроду-віку самі собі не могли дати ради, а ми од них щось сподіваємось! Англія… Франція… От де наша надія! Лорд Керзон — от де наш месія!.
— Буде і Англія, буде і Франція, — намагався заспокоїти його Микола. — Весь світ збирається в новий хрестовий похід…
— Коли ж? Коли?.. — аж тіпала о. Діодорія лиха нетерплячка.
— То вже, батюшко, мені невідомо.