І будуть люди

Віталій воскрес та й знову ішов під кулі…

Зінаїда, натомлена дорогою, не чула, як Гайдученко стукав у двері, як устав чоловік. Тільки коли пролунали два поспішні, раз за разом, постріли, їй причудилося спросоння, начебто хтось кинув дві каменюки на залізний дах — трах! трах! З наполоханим серцем вона звелася, прислухалась і вже хотіла розбудить чоловіка, коли почула із сіней болісний стогін… Зірвалася з постелі, плутаючись у нічній довгій сорочці, побігла до дверей. Вона бігла й тоді, коли хтось виріс їй на дорозі, хтось недобрий, лихий, бігла й тоді, як він простягнув до неї руку і перед очима в неї злою зірочкою спалахнув синій вогник, бігла й тоді, коли їй у груди наче вдарило тупим молотком, коли враз десь поділися і ноги, і руки, і голова, і все тіло, й душа — лишилося тільки серце! — і вона жила в тому серці і бігла, і бігла, і бігла…

А потім над нею зімкнулася пітьма.

Зінаїда вже не бігла — лежала на долівці посеред хати зібганим калачиком, закривавленим колобком, що так і не докотився до свого чоловіка. Й Микола, присвічуючи ліхтарем, обійшов її, не сміючи переступити, став нишпорити на письмовому столі, в шухлядах, перевіряючи, чи не залишив покійний доносу на о. Діодорія…

Доносу не було, і Микола, обнишпоривши для певності ще й кишені чоловічого одягу, похапцем вийшов із хати. І наче виніс із собою весь неспокій. Тиша знову запанувала у хаті, хата знову склепила очі, заснула, і ті двоє теж наче спали: один у сінях, розпластавшись на спині, друга посеред хати, зібгавшись калачиком, так, немовби замерзла і все ніяк не могла зігрітися.

Отак вони й спали, потроху холонучи, до самого ранку і, мабуть, спали б і довше, коли б від хати до хати, з вулиці на вулицю та не рознісся розпачливий жіночий крик:

— Ой людоньки, батюшку вбито!

Той нестямний крик розідрав на шмаття ранкову тишу, розніс, розметав, скаламутив ранкову прозорість, і події в досі сонному селі наче покотилися з височезної гори — все швидше, все швидше, швидше…

Застукотіли, забряжчали клямки, засови і защіпки, замиготіли старі й молоді, жіночі та чоловічі обличчя, залунали дзвінкі й глухі, басовиті й тонкі голоси.

Все те злилося, переплуталося, перемішалося в тривожному русі, що наростав кожної миті, захоплював щонайдальші закутки, і вже годі було зрозуміти, вже не можна було розібратися, що кричали всі оці збуджені люди, підняті спозарання розпачливим жіночим криком:

— Ой людоньки, батюшку вбито!..

Вони вибігали на вулиці, і вулиці повнилися ними.