Наче аж вужчали, наче стискалися, аби швидше проштовхнути людей вперед, до отого майдану із занімілою хатою. Люди збігалися до хати, а вона була наче мертва, вона скидалася на череп: моторошно чорніла порожніми очицями вікон, беззубим проваллям сіней. Люди товпилися довкола, боячись підступитися ближче, а звідусіль усе підбігали та й підбігали. І вже понад простоволосими головами, понад піджаками, сорочками, сіряками, кохтинами, понад всім отим стовповиськом, над усім отим виром жалісними вогнями зметнулися тужні жіночі голоси:
— Та за-а що-о-о!.
"І коли церковний староста, отой самий, що назюзявся колись на іменинах у покійного батюшки по самісінькі вуха та й став приміряти Оксенову шапку, коли отой стовп віри Христової, найближчий помічник та порадник забитого душпастиря, снуючи згорьованим човником поміж людьми, шепнув одному, шепнув другому, що він, мовляв, догадується, дуже добре догадується, чиїх то рук справа, тільки не хоче казати, та й повів очима в бік сільради, то слова його впали не на камінь…
Тож і не дивно, що натовп зустрів свого голову, розвеселого морячка, який так легко умовив о.
— Та вони ж їх різати будуть!.. Ой людоньки, що ж воно ро-обиться-а?..
— Різати… різати… — покотилося натовпом. — Мало, що вбили, тепер ще й глумитимуться… Та хай уже батюшку, а матушку ж за віщо?.. Матушку, кумо, за що?.. Та за віщо ж їх різати?!
Моряк перший почув оті голоси.
— Чого кричите?
— Бач, ще й питає! — злий голос із задніх рядів. — Убив, а тепер питає!
Моряк звівся навшпиньки, витягнув шию, аби побачити, яка то контра гукнула, але роздивитись як слід не дали йому жінки: під’юджені отим вигуком, розпалені гнівом, посунули на нього верескливою розлюченою стіною.