Чи то іще доленька не запаслася дошками йому на труну; чи то самій смерті набрид, граючись із нею в «уловиш — не вловиш», так набриднув, що вона, вже тільки уздрівши його нахабного вуса, мерщій бере косу на плечі, та, плюючись, забирається геть; чи то видублену шкіру його вже не брала ні фінка, ні куля, тільки, мабуть, потліють всі бубони, позеленіють всі труби, доки діждуться його хоронити. Вже не один бандит, прошитий Федьковою кулею, «зіграв у ящик», вже не один майстер «мокрого діла», для якого вбити людину — що раз чхнути, клявся-божився, що умре, а таки намотає Федькові кишки на свою фінку, І він таки дотримував першої половини своєї клятви — помирав, а щодо другої, то, як бачите: іде собі Федько по землі, йде й посвистує повними, червоними, жадібними до життя та жіночих поцілунків губами.
Цього разу доручили Федькові знешкодити особливо невловиму банду, що стала кошмаром для начальника губміліції: ватажок банди взяв за звичку після кожного грабунку посилати йому листа.
Починав завжди з привітання, називаючи начальника колегою.
— Колега… Який я йому, паразиту, колега! — кипів начальник, читаючи чергового листа.
Фиркав, як кіт, у сиві вуса, вимахував листом перед Федьковим носом:
— А ти куди дивишся зі своїм карним розшуком? Ждеш, поки бандюга оцей ославить нас на всю Україну?
— Я не жду, — почав Федько, але той не дав йому говорити.
— От що, Світличний: даю тобі два тижні.