І будуть люди

 — Живу сама, ніхто до мене не ходить… Хіба що Уляна зайде: посидимо, помовчимо, ото й усіх наших балачок… А так не виходжу нікуди… Хіба що на могилку до тата… — І по тривалій паузі: — А чого це ти надумалась запитати?

— Так, — сказала Таня, дивлячись на захід. — Просто так, — сказала вона, не відводячи очей від сонця, що вже ховалося за небокрай. І з такою раптовою тугою, що мама аж здригнулася, аж Андрійко задер здивоване личко: — Ох, як мені не хочеться, щоб заходило сонце!..

Промайнув непомітно тиждень.

В Тані трохи відійшли хутірські зашпори, вона щаслива була б назавжди лишитися тут, в оцьому будинку, де минуло її дитинство. Мама, Андрійко — більше нікого й не треба. Влаштувалася б у якусь школу, ходила б щодня на роботу, а потім поверталася б додому. І сиділи б вони втрьох вечорами біля самовара, великого, мідного, ще маминого приданого, слухали 6 його муркотливий спів, тихенько перемовлялися б, а то й просто мовчали, приколисані дрімотливим плином часу.

Отакі спокусливі картини не раз відвідували Таню протягом тижня.

Але приїхав Оксен, і вона зрозуміла: в неї не вистачить зараз ні сили, ні волі не повернутися з ним на хутір. Не могла боротися з Оксеном, відштовхнути його геть, бо натрапила б руками не на тверду стіну, яку можна штовхати, хай навіть ламаючи руки, а на щось м’яке і мовби податливе; штовхнеш — і зануришся в нього, і зав’язнеш безнадійно у ньому, і не вирвешся з нього.

Мама, яка спершу згоджувалася переїхати до них, в останні хвилини передумала.

— Та ви ж збиралися, мамо!

— І я ж гарбою приїхав, — додав од себе Оксен. — Так би міг бричкою…

— Їдьте, діти, самі,— не поступалася стара. — А я ще трохи поживу тут… побуду…

— Та хто ж догляне за вами?

— А який мені догляд потрібен? Слава богу, не хвора. Ноги ще носять, а поїсти якось стеліпаю… Чи багато одній треба?.. Та й Федя ж… може… приїде…

Тут у мами затрусилося підборіддя, засмикалися сухенькі повіки, і вона, вже не криючи сліз, схлипуючи, як скривджена дитина, зовсім іншим, тоненьким і жалісним, голоском додає:

— Ти ж йому… те… ле… раму… послала…

В Тані в самої запливали очі в сльозах: від жалю до мами, від образи на брата.

Адже міг приїхати, міг хоч на день, на годину — рідна ж сестра! А бач, не приїхав, навіть не відповів.

Отак думає Таня про свого невірного братика, і гнівається на нього, і шле йому докори, не відаючи того, що Федько сном-духом не зна про те горе, яке впало на їхню сім’ю.