Не могла їй простити ні отих порахованих тарілок, ані жадібного нишпорення по всіх закутках…
— Ти ж, Таню, не забувай: завітай, коли будеш у Харкові.
«Знає, що я ніколи не буду в Харкові!»
— А, не дай боже, що станеться з мамою, — це вже тихенько, на вухо, щоб не почула мама, яка загубилася на гарбі поміж клумаками та меблями, — то зразу ж дай знати. Я приїду…
«Аякже, щоб не прозівати свого!»
— То бувай, Таню!
— Бувай!
Таня сідає на гарбу, нетерпляче квапить Оксена:
— Поїхали, бо вже пізно!
Гарба м’яко котилася широкою вулицею, хати проводжали її сумними очима, то печально чорніючими, то червоними, ніби заплаканими, а як виїхали за село, на гору, — назустріч їм висипало кладовище.
— Я до Зіни… до Зіноньки… — схлипувала, билася мама в доччиних обіймах, а хрести все вибігали та й вибігали аж на дорогу, а хрести все розставляли руки, немовби хотіли перегородити їм путь, завернути до себе. І навіть богомільний Оксен, який, похвалявся тим, що, завжди маючи бога на серці, не боїться нечистої сили, навіть Оксен якось зіщулився та лясь-лясь щосили батогом по конях…
Другого дня, виряджаючи Оксена, Таня домовилась, що він приїде за ними через тиждень, в наступну неділю.
Оксен, розчулений отією ласкою дружини, поїхав, кілька разів повторивши: «Ти ж дивися, Танюшо, бережи себе».
Минуло кілька днів. Якось Таня, по обіді, вклавши Андрійка спати, запитавши у мами, чи їй не треба чого, вирішила оглянути подвір’я. То була чарівна мандрівка у власне дитинство, в таку недалеку і водночас таку вже давню юність.