І будуть люди

То було радісне стрічання, задушевні слова, довгі розмови…

«Добридень!» — віталася Таня з коморою, старенькою, доброю бабусею, яка не раз ховала Таню під свою широку спідницю од маминого гніву. І комора відповідала: «Добридень, дитино, добридень». Бо Таня і досі лишалася для неї дитиною. «Як ваше здоров’я?» — запитувала Таня, як чемна, добре вихована дівчина. «Е-хе-хе, яке вже в старої здоров’я! — рипіла, скаржилась комора беззубим ротом. — Ноги щось, дочко, болять, не дають спокою ні вдень ні вночі… Відстояли, відтримали, пора й честь знати…» Таня простує далі, в садок.

«Добридень, грушко! Як поживаєш, сестричко? Ти пам’ятаєш, як була іще мені по плече? А тепер, бач, яка вигнала, висока та пишна. Ти рясно цвіла цієї весни?» — «Одцвіла, сестро, одцвіла, тепер виношую діток своїх. Бачиш, проклюнулись на мені, як зелені курчатка? Тільки ти не труси мене, щоб вони завчасно не осипались…» — «А колись же ти не боялася — хиталася разом зі мною!» — «Е, коли то було! Молоде, нерозумне, дурне…» — «Чи таке вже дурне? — перепитує Таня.  — Хіба не хотіла б, аби знову повернулися минулі літа, щоб ми іще раз стали маленькими?..»"

"Отак привіталася Таня з усім, що заповнювало її дитинство. Заглянула навіть у колодязь, перехилившись через не таку вже й високу цямрину (а колись же ледь видиралась на неї!), нахилила голову, гукнула: «Ау!» І з далекого дзеркальця виглянуло юне сміхотливе обличчя, немов тільки й чекало на отой поклик. Таня довго й уважно вдивляється в нього, а воно в свою чергу не зводить із неї веселих очей.

І коли Таня замислено відходить од колодязя, їй все здається, що ота дівчина і зараз виглядає ізнизу і буде завжди стрічати її, відгукуватись на її поклик. Стрічатиме навіть тоді, коли Таня стане старою, коли, крекчучи й стогнучи, підійде до оцієї цямрини і, насилу зідравшись на неї, каркне охрипло: «Ау!» Дивитиметься на неї, зморщену, посивілу бабусю, такими ж веселими очима, як і сьогодні…

Потім бачили Таню, як стояла біля воріт і все немовби когось виглядала. Як дивилася довго у небо, так немовби хотіла побачити якісь давні зірки.

А потім ходила до річки.

Повернулася звідти збуджена, помолоділа, з блискучими очима. Від неї віяло весняною свіжістю, ледь стримуваним чеканням чогось небуденного, чогось незвичного. І вже надвечір, коли сиділа із Андрійком та мамою на ганку, проводжаючи сонце, не витримала, запитала, враз спалахнувши обличчям:

— Мамо, ви не знаєте, де зараз Олег?

— Звідки ж мені, дочко, знати, — байдуже озвалася мама.