А ти, дурна жінко, сиди, виглядай, а ти надривай своє серце тривогою та суши свої очі безконечним отим вигляданням, питай в кожної грудочки на дорозі, чи живий та здоровий, чи, може, уже й немає на світі! Отака їй ласка за свою вірність та любов! Бач, йому гості дорожчі, аніж дружина, «то скрути вже й мені голову та й подай разом з оцими курми їм на стіл»!
Федько слухав-слухав, а тоді надів картуза, посунув у місто. Повернувся аж увечері. Побачивши сина, що довбав біля воріт ямку, запитав:
— Де мати?
— Там, — показав заклопотаний Івась у бік хати.
— Курей, значить, порає. А не плаче?
— П’яче…"
"— Плаче, — сказав скрушно Федько та й посмикав себе за вуса. — А спитати: з-за чого? Ну, звернув там якій курці голову, так вони все одно ж рано чи пізно поздихали б…
Розкуйовдив синові чубчик:
— Послухай, сину, розумного слова: виростеш — не женися!.. Бо немає на світі химернішої личини, аніж баба. Всю свою душу за тебе віддасть, а за ганчірку — повіситься! Так що не женися, Івасю…
Синок витирає під носом «козу» і не каже татові, послухається він його поради чи не послухається.
— Не буде завтра гостей.
— Як не буде?
— А отак… Я їм передав, щоб не приходили…
Олеся, видно, з великої радості, починає сміятися.
Дивиться на курей, обпатраних, обсмалених, приготованих до смажіння, і гірко сміється.
— Ні,— каже зрештою вона, — такого, як у мене, чоловіченька ще зроду-віку не було та й не буде!
— О, знову не вгодив!
— А ти подумав своєю головою, де ми оце подінемо? Хто їх їстиме?
— То що — знову кликати гостей?
— Про мене, — махнула втомлено рукою Олеся. — Клич хоч із всієї Полтави. Мені тепер все одно…
«Пересердилась», — зрадів Федько, бо не любив, страх не любив, коли хто носив довго важке серце. Ну, спалахнув гнівом, ну, наколов дров, але щоб налитися жовчю, носити в собі нерозтрачену лють… Ні, цього Федько й сам не міг, і в інших не переносив!
І радий, що сварці кінець, простягнув Олесі пакунок, принесений з міста:
— А подивись, що я тобі купив.
Олеся мовби нехотя, мовби аж силувано розгортає пакет та й дістає справді-таки несподіваний, царський дарунок.
— Федю, де ж ти його дістав?
Забувши про зозулястих, побігла до люстра, тримаючи в руках відріз розкішного, темно-бордового шовку.