І будуть люди

— Де ти, Федю, узяв?

Повертається перед люстром і так і сяк, прикладав, приміряє, і райдужні барви відбиваються в її щасливих очах.

— Їй-бо, всю получку вгатив! Ну хіба ж можна отак тратитись!

А Федько стоїть, потішений, збоку, а Федько радісно блиска зубами — очей не зводить з Олесі. Бо вона сама, напевно, не здогадується, як похорошіла од того дарунка, якою красивою стала.

День, який так печально почався і який так щасливо завершився, не міг сплинути в минуле, не відзначений якоюсь небуденною подією.

І Федько, пригорнувши Олесю, сказав їй на вухо:

— Давай заночуємо в саду проти неба… Як в оту першу ніч…

Нагодувавши та приспавши Івася, поцупив Федько у господарів оберемище сіна, а Олеся винесла ковдру, кожуха і дві подушки та й послала в саду, за хатою.

Стояла ота тиха замріяна ніч, коли все довкола спить і не спить, завмерло і рухається, зникає й з’являється в маревному, розсіяному світлі сріблястого місяця. Коли зорі опускаються на землю, вогняними плодами зависають на віттях дерев, а дерева виростають до неба.

Коли найгустіша темрява стає прозорою, а прозорість огортається пітьмою. Коли важко розібрати, де кінчається тінь і де починається річ, що відкидає тут тінь, — навіть вони, здається, весь час міняються місцями — тихо, беззвучно, безшумно. Коли найслабший поклик відлунює трепетно в щонайдальшому закутку, коли навіть чутно, як свистить крилом птах, повертаючись запізніло до свого гнізда. Була ота чарами напоєна ніч, коли відтають найчерствіші серця і навіть до старих, втомлених життєвим сум’яттям людей повертається молодість. І щасливі ті люди, які не душаться в отакі ночі в тісних кімнатах-конурах, не вбехкуються у подушки та перини, не задихаються в ядушливому диму сонних кошмарів, а усім тілом своїм зливаються з довколишнім світом. Молодими, бадьорими, радісно оновленими просинаються вони на світанку.

Такі ночі обирають закохані.

Федько лежить, заклавши руки під голову, зирить у небо. Над чим він замислився? Які думки кружляють у його голівоньці?

Якийсь легенький повів торкає його лице, якийсь таємний порух, що невідомо, звідки прилинув, куди полетить, але й він не в спромозі порушити Федькову замисленість.

І навіть Олеся, що лежить поруч і дивиться на нього, навіть вона не сміє розбудити Федька від отої задуми. Вона тільки дивиться на нього і думає, якою ласкавою була до неї доля, що звела її із Федьком, і що ні в кого, ні в кого на світі немає отакого чоловіка.