Сказали йому учні його: вчителю, говори — зарізати…»
Мудрі учні, передбачливі учні, тільки чому ж вони у свій час не зарізали далекого пращура Гінзбурга? Не мав би зараз Ляндер отакої сухоти, не побоювався б за своє майбутнє, за свою кар’єру, що так щасливо розпочалася! Гінзбург наче затявся в останній час зжити його зі світу. Коситься з такою підозрою, наче він, Ляндер, і є отой найголовніший ворог Радянської влади, із яким треба в першу чергу покінчити.
«А може, він щось пронюхав про батька? — аж холоне Ляндер.
До цього Ляндер волів нічого не знати, нічого не помічати. Заплющував очі на те, що живуть вони не по його скромній зарплаті — по отому максимумові, який встановлений для членів партії. Що оті всі гуси і кури, риба й крупчатка, отой весь достаток припливають до їхнього дому з якихось незаконних джерел. Переконував себе, що оті всі людці, які крутяться довкола їхнього тата, про щось перешіптуючись, про щось переморгуючись, щось дістаючи з-під поли, щось під полу ховаючи, — просто-напросто добрі татові знайомі, які зайшли до нього на хвилину почесать язиками.
А може, й дізнався?.. Ляндер аж чоло витирає при одній тільки думці про таку можливу халепу. Треба суворо наказати папаші покінчити з усіма гешефтами!
Але Ляндер нутром відчуває, що між ним та Гінзбургом добром не скінчиться. Рано чи пізно, а хтось із них полетить.
Перший, щонайкрупніший його козир — дружба із головою повітової ради, з отим, що «класового ворога за сто верстов нюхом чує». З Митрофаном Онисимовичем Путьком, який вважає, що надто вже Гінзбург цяцькається з класово чужим елементом як у місті, так і на селі. З отими усіма приватниками, з куркулями, з так званими культурними господарями.
— Ти зрозумій, товаришу Ляндер, кожен із них на нашу владу робітничо-селянську чортом дише. Наплодимо буржуазії, як тої гнидви, а тоді спробуй її вичесати!.. А я б її зараз, коли ще не так розплодилася, — до нігтя, до нігтя! Щоб і сліду не лишилося!.. І щось мені не наравиться наш секретар, дуже, скажу тобі, не наравиться. З отими середнячками отак розмовляти треба! — стискав щосили кулак.