І будуть люди

 — Пуповину їм рвати треба, від отієї проклятої дрібнобуржуазної власності видирати!.. Була б моя воля, я з ними… А Гінзбург всякі там фіглі-міглі розводить, як із балуваною дівкою… Не вірю я, щоб це із центру йшло.

Ляндер охоче погоджувався. Ляндер тактовно притакував. І, вибравши слушну хвилину, ніби між іншим, кидав іще один камінець в город секретаря повіткому:

— І з вами він щось рахуватися не хоче…

— Не хоче? — ощетинився Путько.

— А дуже часто із вами радиться, Митрофане Онисимовичу?

— Ну, мені те до одного місця, лиш би правильну лінію гнув.

А на остальне мені наплювати й розтерти!

«Ой не байдуже! Зовсім не байдуже!» — мружився Ляндер.

Не раз і не два отак розмовляв із Путьком. І тепер уже не минає й дня, щоб голова повіткому та не подзвонив до нього:

— Трудишся?.. На посту?.. Ну, трудись, трудися, бо нами Радянська влада тіки й держиться. — І, покашлявши в трубку, додавав: — Ти от що: як ослобонишся, заходь до мене… Прямо до кобинету…

«Отакі козирі, товаришу Гінзбург, у мене є проти тебе! Подивимося, чиї сильніші, чиї переможуть!»"

"А тут іще завжди прихильна доля підсунула оте вбивство.

Чим довше роздумував Ляндер, тим більше переконувався, що це не просто якась там помста чи вбивство з метою пограбування… Тут пахне серйознішим. Набагато серйознішим!

Відвідини о. Діодорієм покійного д. Віталія не лишилися непоміченими. Чули люди, як вони сварилися, бачили, як вискочив Діодорій із хати, сиплючи прокльонами, як видер із корінням молоденьку яблуньку. Все, все запримітили люди!

Навіть те, що в о.

Діодорія живе якась таємнича людина. Хтось бачив, як серед ночі в слуховому вікні жеврів вогник цигарки («Хто б то міг бути? Батюшка ж наші не курять!»). Хтось чув голоси, що доносилися з того ж горища. Комусь впало в око, що о. Діодорій в останній час неохоче пускає до себе прихожан: все норовить зустріти на ганку та й спровадити з двору. І вже якась баба, якась велика достойниця, якась божа свічечка під великим-великим «шекретом» («Це ж тільки вам, кумо, а більше нікому!») розповіла всьому селу, що в «нашого батюшки… в нашого панотця живе якийсь праведник. А прийшов він із святих земель, Єрусалиму, від самого гроба господнього. І за плечима в нього — два андели: лівий андел і правий андел, а на лобику в нього — терновий вінець, а довкола голівки — сіяніє…»

Отже, ота «свята людина», може, й справді із-за кордону, вирішив Ляндер. А відтак недалеко й до висновку: тут пахне шпигунсько-терористичною організацією.