— Ви за мною голови не сушіть — про себе більше думайте.
— Як же, сину, не сушити. А про кого ж тоді думати, ким і жити, як не тобою!
— То я пішов.
— Йди, сину, йди, хай тебе бог береже!
— Може, вам що треба?
— Спасибі, сину, в мене все є… Хіба набери в кухлик свіжої водички, а так — нічого більше не треба.
Володька набирає повен кухоль води, обережно ставить коло матері. Дивиться на неї, схудлу, змарнілу, лагідно говорить:
— Ви тут не дуже скучайте: я скоро прийду.
Мати хоч і знає, що син прийде опівночі (завжди так буває, вона уже звикла), все ж вдячна йому за оту святу брехню.
— Іди, сину, йди, не думай про мене. Я вже тут якось перележу — лиш би тобі було весело…
І Володька виходить із хати.
Прозоре надвечір’я зустрічає його урочистою тишею. Замислено мріють поля, кутаються в тіні, мовби в теплі ковдри, готуючись до спання, а над ними вже холоне розпалене протягом дня небо. І місяць якоюсь дивовижною рибиною спливає з блакитних глибин: ледь-ледь мерехтить крізь товщу води срібною лускою.
Володька перевів погляд на село, що лежало перед ним, прорізане мальовничою звивистою річкою. Там і річечки тої — курці по кісточки, горобцеві по коліна, а дивись, які розкішні левади випоїла по обох берегах! Та ще й верби обступили її: п’ють не нап’ються, хвалять не нахваляться чистою джерельною водою.
А понад левадами — садиби. І довгі вулиці, і високі тополі, явори та осокори — і все те огорнене такою прозорою тишею, що аж в грудях лоскоче од неї, аж м’ятним холодком повіває на серце! Все наче завмерло, наморене цілоденною працею, поринуло в дрімоту…
Та ось лунко ляснув батіг, і вулицею, повертаючись із пасовиська, посунула натомлена череда — село враз ожило, наповнилося гомоном.
Вдихнувши на повні груди повітря, Володька рушив до центру, намагаючись не запилити черевики. Ще здалеку побачив Івасютиного Йвана: пер йому назустріч із двома парубками.