Тиснуться до столу, за яким сидить приїжджий із Хоролівки кіномеханік, дістають п’ятаки та гривеники, купують квитки.
— А дешевше не можна?
— За дешевшим ідіть на базар! — скалить механік зуби.
— Та чого б я сміявся! Я до нього сурйозно, а він мені витрішки продає! — ображається дядько.
Довго мусолить гривеника, все ще не зважуючись обміняти його на квиток.
— Купуйте, дядьку, чого думаєте! — кваплять його нетерплячі, напираючи в спину. — Гривеник — не гроші.
— Матері своїй скажи! — сердито озивається дядько. Та й, купивши нарешті квиток, відходить од столу, не-вдоволено бурчить: — Не гроші! А ти їх заробляв, голодранцю?.
Інші голосно ремствують:
— Та де ж це правда на світі: одним по десять копійок, а другим аж по двадцять! Що ми, не однакові гроші платимо?
— Гроші-то однакові,— пояснює, підійшовши, Володька, — тільки їх не всі однаково мають. От ви, дядьку Миколо, ви середняк, заможний хазяїн, то й платіть двадцять копійок… А дядькові Іванові як біднякові положено десять…
— То я винен, що Йван наплодив злиднів повну хату? — кип’ятиться дядько Микола.
А дядько Іван уже тут як тут: йому їсти не дай, аби посперечатися!
— Зажди-зажди, брате, що ти тут про злидні торочиш?
— А те, що чуєш!
Володя не став слухати братів, що вже зчепилися, як розлючені півні. «Що ж це доктор не їде? — непокоїться він, дістаючи із кишені годинника. — Обіцяв бути по обіді, а вже, щитай, дев’ята година…» Бо Володю не так непокоїть кіно, як лекція. Кіно вже тут, кіно вже нікуди не дінеться, а якщо лекція зірветься — отоді Володьці каюк! Покриє себе вічною ганьбою в очах дядька Василя та й товариша Гінзбурга, який іще вчора запитував:
— Ну, як, хрещенику, вечір?
— Буде! — аж бліднув од власної рішучості Володя.
— Ти тільки об’яву перепиши, — невдоволено поморщився Гінзбург. — Веселіше, веселіше треба писати, щоб зацікавити людей! Бо ми як здерлися на трибуни ще під час революції, то й досі із них не позлазимо. Казенщина, казенщина заїдає…
Володя тоді образився, хоча виду й не подав.