І будуть люди

Боротьба з неписьменністю, лікнепи й лікбези? Так не тільки ж у цьому селі живуть неписьменні чоловіки та жінки, парубки і дівчата!

Отже, щось інше було причиною того, що де б товаришка Ольга не була, куди б не їхала, а, дивись, візьме та й заверне до села, де на хуторі живе Федькова сестра, де головою сільради Василь Ганжа, де секретарем комсомольського осередку Володимир Твердохліб…

Життя не гладило товаришку Ольгу по голівці, доля не балувала її. Ще у дев’ятнадцятім році покохала одного товариша — там же, на фронті, й побралися.

Справили в полку весілля: було багато промов і мало горілки, широкі усмішки, присмачені солоними дотепами, і вузенька постіль на лаві в єдиній напівзруйнованій хаті, що лишилася од спаленого села. Сердечні побажання любові та щастя і обірвана тривожним сигналом ніч, коли прямо з гарячих обіймів — за револьвер, за гвинтівку — відбивати шалену атаку ворожої кінноти.

Іржали коні, свистіли шаблі, бухали постріли. Гаряча кров чвиркала до темного неба, опадала на землю кривавим дощем… На ранок, відбивши ворога, ховали кінармійці своїх полеглих друзів.

Велика братня могила, червоні, наспіх збиті домовини, застиглі, холодні обличчя, навіки заплющені очі. Остання коротка промова, тужна мелодія, глухий шерхіт землі, трикратний салют…

Піднявши намертво затисненого нагана, товаришка Ольга продовжувала стріляти навіть тоді, коли товариші опустили гвинтівки. Стріляла до останнього патрона, наче хотіла розстріляти небо, і сонце, і весь білий світ за те, що насмілилися забрати у неї коханого…

Минула війна, мертві лишилися в могилах, живі поверталися до життя.

В двадцять третьому зустріла товаришка Ольга хлопчину — такого ж молодого та запального, як і сама, такого ж нещадного та непоступливого до всіх ворогів революції. По кількох вечорах після того, як зрозуміли, що не можуть одне без одного жити, вона просто сказала йому:

— Забирай, що в тебе є, та й переходь до мене.

Жили холодно, голодно, але весело.

Вкривались єдиною старенькою ковдрою, лежали на закам’янілому матрацові, вечеряли часто шматком чорного хліба й окропом, але не дуже журилися. Ба навіть сміялися, реготали до сліз, коли в когось із черевика вилазив палець, коли доводилося перев’язувати мотуззям стоптаний ботинок, щоб не так настирливо просив каші.

Молодість брала своє, молодість шуміла в революційних піснях, горіла в дискусіях, піднімалася в запальній, у невтомній роботі.