Молодість крокувала містами і селами, і не було такої сили на світі, щоб її зупинити, а тим більш — повалити!
Отак прожили вони аж до осені двадцять третього року, а восени товаришка Ольга знову стояла над могилою і дивилася заплаканими очима, як опускається червона домовина з її чоловіком, що загинув під час хлібозаготівель в одному із сіл Полтавщини. Після того товаришка Ольга замкнула своє серце і вся віддалася роботі. Ще коротше підстригла волосся, ще строгіше стала вдягатися, пробувала навіть курити, щоб зовсім убити в собі все жіноче, яке вряди-годи проривалося, підкрадалось, застукувало зненацька.
І коли їй вже стало здаватися, що зуміла закувати своє серце бронею, в її розмірене, вивірене, віддане до останньої хвилини громадській роботі життя ввірвався Ганжа. Ввійшов владно, по-чоловічому грубо, не питаючи дозволу, і чим більше вона боролась із собою, чим більше злилась та гнала найменший спогад про нього, тим частіше й настирливіше він повертався до неї.
І, сама того не помічаючи, на двадцять восьмому році розквітла товаришка Ольга дозрілою красою. Пом’якшали, почервонішали твердо стулені вуста, ласкавим поблиском взялися сірі очі, ніжно округлилися щоки, підборіддя, шия, і навіть коротко підстрижене волосся втратило хлоп’ячо-задерикувату шорсткість, вляглося покірними пасмами.
Тож не дивно, що Федько охоче погодився підвезти товаришку Ольгу. «Дамочка хоч куди! — думав він, оглядаючи свою супутницю так, що вона аж зайнялася рум’янцем. — Як це я її досі не примітив!» В дорозі солов’єм розливався про громадянську війну, про свої бойові подвиги. Товаришка Ольга слухала уважно, раз навіть перехопив її захоплений погляд (принаймні так здалося Федькові!), і він вирішив кувати залізо, поки гаряче:
— Як підійду, бувало, до бойового коня, як покладу долоню на круп…
Федькова долоня, мовби сама собою, лягла товаришці Ользі на стан.
— Ану, прибери руку, — спокійно наказала товаришка Ольга.
— …та як скочу в сідло… — вдав, що нічого не чув, Світличний."
"— Прибери руку, кажу! — в голосі товаришки Ольги задзвенів уже метал. — Я тобі не кінь…
— Не кінь, так кобилка! — заіржав ласкаво Федько та й потягнув товаришку Ольгу до себе.