Той теплий дух котився по хаті ласкавими хвилями, лягав на шибки дрібною росичкою, і сонячні промені вигравали на вікнах веселковими спалахами. Приємно, затишно стало: що то значить жіноча рука!
Снідали, як давно вже не снідали: наварила Марта такого кулешу, що й за вуха не відтягнеш! Альошка тільки сопів, возячи ложкою смачну паруючу юшку, і худенька потилиця його аж світилась од насолоди. От тільки хліб, хоч на стіл не подавай: глевкий, черствий, затверділий, — розмочуй його чи в ступі товчи, толк один!
Але й тут Марта збирається дати раду:
— Дядьку Оксене, у вас борошно є? А кисле тісто?.
«Бач, уже й командує!» — поглядає скоса на молодицю Іван, але нічого не каже.
А Марта, вирядивши після сніданку чоловіків, заходилася порядкувати в хаті. Все повиносила, повитрушувала, порозвішувала на кілках, вимела, змазала долівку, повитирала засиджені мухами шибки. І вже перед обідом швиденько зібралася додому:
— Треба ж і своїм пуцьвіркам раду дати.
— Ніколи, дядьку Оксене: мої ж іще ждуть! А ви вже увечері корови не мучте: я прибіжу та й видою…
Та й майнула через леваду додому.
«От жінка! — розчулено дивився услід їй Оксен. — Отаку якби Йванові! Коли б то вона була не молодицею, а дівкою, то можна було б і сватів засилати. Що бідна… Так нащо тепер оте добро! Аби не ледача та здорова, а те, що з бідного роду, мо’, й краще: менше очі колотимуть, не такі завидки їстимуть… А мо’, й справді посватать Івана? Діти?.
"Марта навідалась увечері. Прийшла й на другий день, і третього. Ходила щодня.