Варила їсти, поралась біля худоби, а потім заходилась мазати хату, вибілила стіни, всіяла піч барвистими пишними квітами, обвела призьбу червоною охрою, ще й похвалялася, як дасть бог діждаться весни, висадити довкола квіти: «Отоді вже, дядьку Оксене, і у вас буде по-людськи!»
А потім зібрала всю білизну, всі оті заношені до чорного сорочки та підштаники, запилені рушники та заяложені втиральники, що їх уже, здавалося, не допаришся, ні доперешся, та й поперла на кладку — на чисту водицю, на цікаві очі жінок.
— Марто! Гов, Марто!.
— Довгий твій, Варко, язик! Дивись, щоб тобі його не вкоротили!
— Хто ж це його укоротить? Чи не ти часом?
— А хоть би і я!
— Ов-ва!
— Повакай, повакай! Ось як улущу праником — заціпить ураз!
А сорочки аж свистять під руками, бо розмова розмовою, а робота роботою. І праник не для того, звичайно, щоб вибивати зайву цікавість із жіночих голів. Хоч і варто було б! Тож миготить він, як несамовитий, в дужих Мартиних руках, б’є-пранцює штани чи сорочку, аж бризки на всі боки летять!
— Марто, а то правда, що ти до Івасют переходиш? — пробують під’їхати з іншого боку жінки.
— А чого б їй і не перейти? — підпрягається інша. — Люди вони порядні, богомільні та роботящі.
— От тільки до кого?..
— Як-то до кого?
— Та до старого, до Йвана чи до Альошки? Чи, може, до всіх разом?
— Тьху, безсоромниці! Побоялися б бога! — плюється ота, що заступилась за Марту.
Сміються жінки, усміхається й Марта: хай патякають, хіба їй це в первину! «Перемивайте, дорогенькі, мої кісточки — біліші будуть! А от як і справді оженю на собі хоть би й Івана, то не одна із вас язика прикусить! Та й Василь ще поплаче за мною…»
Отакими думками тішиться Марта, зовсім не зважаючи на людські пересуди.
Ув’язує важкенький вузлище, аж ряднина тріщить: ану, хто із вас отакий піднесе?
— Тобі, Марто, піддати?
— Дякую, обійдуся сама! То вже ви піддавайте одна одній, якщо такі недолугі!
Схопила вузол, напнулася тугим тілом — закинула за спину. Понесла, мов граючись.