— Тату, вилазьте, бо заллє! — гукав до нього згори син, але дід виліз тільки тоді, коли вода дійшла йому аж до пояса."
"Видряпався з колодязя, перемазаний, мокрий, широко розставив ноги — вріс у землю, торжествуючим поглядом обвів майбутній свій двір, промовив урочисто:
— Ну, тепер, сину, починаємо жити! Слава богу, самі собі панами стали: ні до нас, ні від нас.
Син дивився на простоволосого батька — міцного, вузлуватого, схожого на потемнілого дуба, що довго збирається стояти на землі — забивати молоді деревця, потайки думав, що не скоро тато випустять з рук оце господарство, передадуть йому, єдиному синові.
Поволі вимальовувалися контури широчезного дворища. Виросли клуня, стайня, кошара, саж і курник, а недалеко від хати, спершись на масивні кам’яні ноги, звелася комора. Не пожалів дід на неї найкращого дерева, і комора стояла, міцна, як фортеця, навісивши на товсті дубові двері пудовий замок, насторожено та підозріло позираючи злими оченятами-віконцями, крізь які ледь просочувалося світло.
Ключа від комори дід не довіряв нікому — навіть дружині.
Праворуч і ліворуч двору тендітними деревцями висіявся сад: яблуні, груші, сливи й вишні, а довкола величезного квадрата, як надійна майбутня сторожа, звелися молоденькі тополенята і явірки.
Однак довго ще палило сонцем, провіювало безборонно вітрами, замітало снігами і прало дощами беззахисну хату, і не раз лютої зимової ночі вискакував дід із сином Свиридом, вхопивши до рук сокиру: вовки гострими іклами та пазурами дерли стіни кошари — добирались до овець. Одного разу вовкам таки вдалося вдертися досередини, кількох овець вони витягнули через пророблений отвір, а решту — порізали, розкидали по долівці пошматовані непорушні тіла, і тоді дід, розлютившись, купив величезну рушницю, з кремневим курком, з довжелезним гранчастим дулом, з важкою горіховою ложею.