Рушниця не стріляла — ревіла сталевим ротом своїм, аж трусилися стіни й дзвеніли шибки. У вогні й диму вилітав посічений шріт, пробивав сині тіні, що металися перелякано поміж сніговими застругами, і здавалося, що то втікає сама ніч, волочачи постріляні ноги.
Настраханий Рябко залізав аж під комору І сидів там до самого ранку; збаламучено мекали вівці, збившись у тісний гурт — головами досередини, схрапували — били копитами коні; кудкудакали кури, а дід усе ще стояв, роззявивши оглушено рота, все ще похитувався на широко розставлених ногах: у рушниці була така віддача, що не встояв би й віл.
— Оце ружжо, дак ружжо! Як ушкварить, то аж у гузні затенькає!
З роками широкий двір поріс споришем, вздовж витоптаних стежок вислалися зелені язички подорожника, з-попід комори, ловлячи сонячні промінчики, простягали кругленькі долоні калачики, а по закутках густо поросла кропива. Зашуміли явори й тополі, струмуючи зверху донизу листяним сріблом, зарясніли плодами яблуні й вишні, груші та сливи — все на цій землі приймалося, щедро росло і ще більш щедро родило, і вже дід почав примірятися, де б поставити другу комору, як тут ударила російсько-турецька війна і сина забрали до війська.
Пішов Свирид на війну жонатим чоловіком, від молодої, ще й не долюбленої як слід жінки, висватаної на далеких хуторах заради багатого посагу. Привела жінка на їхній двір пару волів, корову, овець, привезла повен віз усілякого начиння для домашнього вжитку, нову мальовану скриню на мідних коліщатах — небачене досі нововведення місцевого коваля.
І не п’янило — не дурманило розпалені голови лугове запашне сіно з любистком та м’ятою, щедро настелене свахами, щоб родилися дужі сини та красуні дочки, не шукали одне одного гарячі жадібні руки: чужими лягли у постіль, чужими і встали, тільки ще міцніше зімкнулися тверді Свиридові губи, а на душі смоляним накипом застигла образа на батька.
Повернувся Свирид із тієї війни з двома медалями — за «прімєрную храбрость».