Наповзав би на нього пирій, заростало б воно височезними, на зріст людини, бур’янами, вовчими притулками, дичавіло б не один рік і не два, бо що можуть зробити безсилі жіночі руки? Так і лежало б воно, занедбане, похмурою латкою на святковому золотистому килимі Івасютиних хлібів, коли б не Оксен: не міг він дивитися на отаке запустіння омріяного лану і одного разу пішов до Протасієвої жінки.
Другого дня Оксен уже орав разом з старшим сином Протасієву ниву. Тріщав — чіплявся глибоким корінням за землю пирій, міцними ковтюхами спліталися бур’яни, але воли вигинали дужі спини, Оксен міцно тримав чепіги — і різав гострий леміш всю оту зелену нечисть, вивертав до сонця масні скиби чорнозему — поле знову ставало полем, а не пристановищем для бур’янів.
Восени ще раз переорав ту ниву Оксен, густою бороною повисмикував усі бур’яни, засіяв озиминою — добірним зерном. Протасіїха ж не знала, як йому й дякувати: пообіцяв Оксен половину з майбутнього врожаю.
Але так і не вдалося жінці скуштувати того очікуваного хліба.
Протасій передавав, що він, слава богу, живий та здоровий і потроху поправляється, що харчі тут погані, все «булон та булон», посьорбаєш — тільки кишки прополощеш, а щоб дати «ранетому воїну» шмат сала чи миску борщу, «дак про це тут і не заїкайся».
«А поле наше купить Оксен, тільки ти з ним, дурна бабо, крепко торгуйся, він тобі скаже одну ціну, а ти йому — другу, бо в нього взимку й снігу не випросиш, з чим і до звиданія.
Поплакала, посміялася, слухаючи отого листа, Некована та й пішла до Оксена.
Хоч в Оксена і тьохнуло серце, однак він удав, що не дуже зацікавлений у тому, щоб придбати Протасієве поле.
— Тепер же, Мокрино, війна, кожен думає тільки про те, як би самому оцю лиху годину пересидіти, а не те, щоб там щось купувати.