Врешті ковта слину, що набігла до рота, так, наче він три дні нічого не їв, обережно запитує:
— А скільки ви, приміром, за оту земельку запросили б?
Мокрина немов прокинулася з глибокого сну. Провела тильною стороною долоні по безкровних губах, подивилася на Оксена так, наче не почула його або не зрозуміла.
— От коли б я справді захотів у вас купити — скільки б ви запросили з мене? — повторив Оксен і відразу ж, злякавшись, що він видав себе, сказав: — Тільки вважайте, Мокрино, зараз із грошенятами сутужно!.
Мокринина суха рука знову пройшла по губах, як смичок, наче вона збиралася на них заграти. Скільки вона хотіла б? А звідки їй, дурній бабі, знати про теє? Хіба вона торгувала коли отією землею, продавала та купувала, щоб тепер знати, чого варта її нива? Могла б напевне сказати, скільки пролила на ній поту, скільки ночей недоспала, скільки здоров’я потратила, орючи, засіваючи, жнучи, бо то все було, цьому свідком ось оці її шкарубкі, як підошва, долоні, оці плескаті груди, ця похилена постать і завчасно поблякле обличчя з сухими, як дві тріски, вустами.
Врешті Мокрину наче щось просвітило:
— То вже ви скажіть, Оксене, скільки хочете дати.
— Отакої! — аж руками розводить Оксен. — Де ж це видано було, щоб покупець та назначав ціну! Ви бачили щось таке на ярмарку, Мокрино?
Але Мокрину вже важко збити з того пеньочка, на який вона здерлася.
— Кажіть уже ви, Оксене.
І Оксен змушений піддатись. Що ти поробиш з дурною бабою, як їй так забажалося! А може, воно й краще? Видати, не знає вона справжньої ціни, тому й не хоче її називати!
Повеселілий Оксен починає здалеку:
— Ви самі знаєте, Мокрино, що земля на вашій ниві не дуже той… А якщо прямо сказати — поганенька землиця.
— А не родило, — згоджується Мокрина і пробує видобути з губів тужливу мелодію: проводить рукою.
— Ну, от… То яка земля, така їй і ціна… Бо коли ви купуєте гарну корову, то платите одні гроші, а коли купуєте погану, то платите інші… Адже так?
Мокрині ніколи не доводилося купувати корову, — тим більш охоче згоджується вона з багатієм.