Все це могло б статися з Василем, та, на щастя своє, потрапив Ганжа до «політіческіх», до отих самих, про яких тільки пошепки, лише з оглядкою, щоб не почув часом урядник, розповідали один одному підпилі дядьки страшні історії. Бо то все убивці царя, які сплять і бачать, як пожбурити «бонбу» в «усєрасєйського батюшку».
Колись, слухаючи оті дядьківські розмови, уявляв малий Ганжа всіх «політиків» приблизно такими: волохаті, страшні, із злодійськими мордами, з розкосими очима, вони носять повні пазухи «бонб», що віддуваються, немов крадені яблука.
Тепер же він дякував долі, що вона звела його з ними. Не корив її навіть каторгою, бо саме там знайшов він серед отих революціонерів, «політіческіх заключонних» великих своїх учителів, які не тільки не дали йому здичавіти душею, не тільки навчили його писати-читати, але й поступово зняли йому, затурканому селюкові, полуду з очей.
Дізнався, що світ створений несправедливо не тому, що над ним жорстоко поглумилися Івасюти (це — дрібненький прояв несправедливості; цього, приміром, могло б і не статися з вами, Василю, однак ви все одно не знайшли б собі щастя в житті), а тому, що так побудоване все наше суспільство.
Розтуливши від великого розумового напруження рота, слухав Василь оту простеньку, прикладну до його життя і тому таку зрозумілу йому політграмоту. І хоч як дивно, а думка, що не тільки він мучиться на білому світі, привносила йому певне полегшення: він уже не дер уночі на грудях, задихаючись від сліпої люті, сорочку, коли пригадував отой вербовий пеньок.
"Інші думки обсідали тепер розпалену голову Ганжі: а як би зробити так, щоб усім Василям та добре жилося на світі? І чим довше ламав собі голову, тим упертіше навертався до однієї й тієї ж думки. Була вона вкрай проста, і Василь дивувався сам собі, як оці розумні люди та не додумалися до такого раніше.