Утішена Олеся, впавши в пустотливий настрій, хотіла була винести їм гарбуза, але брат відраяв: йому зараз було жалко навіть сватів.
Повеселілий, Оксен чемно провів їх аж за ворота, навіть пропонував запрягти в бричку коней — підвезти додому. Але на смерть ображені свати відмовились:
— Спасибі, дійдемо уже й на своїх!
Та й поповзли, понасувавши шапки аж на очі, щоб не набиратися зайвого сорому від стрічних людей: полювали, бач, красного звіра, а несуть гарбузового облизня.
Ще не було, здавалося, такої мирної, такої втішної вечері в хаті Івасют, як того дня. Забарвлені м’якою синню сутінки повільно вистилали кімнату: спершу підлогу, потім лави й постелі, стіл і мисник, зависали на стінах, шовковисто погойдуючись від найменшого руху, найлегшого подиху, лягали на обличчя людей мрійними тінями.
Натомлені денною нелегкою роботою, Івасюти сиділи за столом, перекидалися тихими голосами, більше, однак, прислухаючись до власних повільних думок.
Потім, коли вже зовсім потемнішало й перша зірка золотим своїм дзьобом клюнула в шибку, як цікаве курча: «А чи є тут чим поживитись?», — Оксен засвітив лампу, повісив угорі під сволоком, і рівне світло розлилося по кімнаті, теплим м’яким язиком лизнуло очі людей, лишило в них по маленькому вогнику.
Вогники ті то згасали, то знову спалахували, то пригиналися, то підіймали чубаті голівки, залежно від того, поверталися Івасюти до лампи обличчями, чи одверталися від неї, та вже всім здавалося, що крихітні світленькі язички оті тепер будуть завжди у хаті, що вони обережно й ніжно злизуватимуть тривогу й печаль, розпуку й неспокій, злість і підозру — робитимуть очі такими ж чистими та прозорими, як джерельна вода, відстояна в глибоких криницях.
"Олеся, не знати з якої радості вдягнувши празникову спідницю та вплівши в коси стрічки, тихо снувалася по хаті — подавала вечерю на стіл.