— Так що ж ви, хазяїне, нам скажете: віддасте нам куницю, чи, мо’, оце ми не в той двір попали?
— Треба про це, як водиться, в самої куниці спитати, — криво посміхнувся Оксен. — Олесю, а йди-но сюди!
Свати враз розтулили роти, наче наперед готувалися випити з чарки, що от-от має винести їм на тарілці, під рушником, бажана куниця. Але Олеся не озивалася. Тоді Оксен, уникаючи поглядом сватів, вийшов до сусідньої кімнати — по сестру.
Олеся стояла біля вікна — дивилася в двір. Сонце обіткало її золотим промінням, накинуло поверх одягу своє вбрання — легке, ледь помітне оку.
— Там до тебе — свати… Може, рушники будеш діставати?..
Сестра повернулась до нього, обриваючи сонячне проміння, що обплутало її золотим павутинням, і Оксен остовпів: Олеся плакала.
— Братику, я вам так набридла, еге?..
Ці слова різонули Оксена по серцю. Жаль до сестри виповнив йому груди, зім’яв усі оті недобрі думки, що досі ворушилися в ньому, а Олеся підступила до нього, несміливо діткнулася пальцями братової руки:
— Я нікуди від вас не піду, братику!
Сестра наче зняла отим ласкавим дотиком важкий тягар, що його навалили на Оксенові плечі свати.
— Дурненька, звідки ти взяла, що я хочу випхнути тебе заміж? — Сестра схлипнула, сльози ще рясніше заструменіли по обидва боки рівненького носика, і вона, чи то соромлячись, отих сліз, чи несила їй була більше стримати своєї любові до брата, припала до його грудей обличчям. — Тільки знай одне, сестро: спіткаєш коли хорошу людину — я тобі на дорозі не стану! — Голос Оксенів затремтів, він пестив гладенько зачесану Олесину голівку, ладен зараз пообіцяти сестрі все, що вона тільки забажає: ніколи ще в своїх думках не був такий щирий Оксен і ніколи ще не вірив так свято оцій своїй щирості.
Свати так і пішли, не скуштувавши горілки.