І будуть люди

Виросла вона перед ними високим темним горбом — тільки вітер шелестів у сухій торішній тирсі та високий хрест, розставивши широко руки, вимахував довгими рушниками, так, наче когось кликав до себе або з кимось прощався.

Скільки літ оцій могилі та оцьому хрестові — ніхто, мабуть, не міг би уже й сказати. За які подвиги сподобилася невідома Маруся такої високої шани — могили, не меншої, аніж колись насипали запорожці улюбленим своїм лицарям чи скіфи своїм сановитим вождям, — теж ніхто не знав і не відав. А от не забувають Марусю, не минають її старе і мале, а дівчата скрадаються до неї в темряві та й в’яжуть на почорнілий дубовий хрест вишиті рушники: «Замоли, сестро, перед богом наші вільні й невільні гріхи!»

Тепер же до неї під’їхали інші «молільники».

Під’їхали, спішилися, закурили, ховаючи в рукави жевріючі жарини цигарок. Холодний передранковий вітер задував звідусіль, загортав поли шинелей, свиток і піджаків, сипав гарячими іскрами, коли хто необережно підносив цигарку, і люди мимоволі збивалися до гурту, щоб зберегти хоч трохи тепла. Кожен відчував ту нервову напруженість, що опановує перед боєм, навіть Світличний частіше, ніж треба було б, затягався терпким тютюновим димком.

Врешті не витримав, підкликав гінця, спитав:

— Далеко ще звідси?

— Верстов зо три, — чомусь пошепки відповів той, так, наче його міг почути хтось із банди Гайдука.

— Яр — глибокий?

— Там такий яруга — і дна в ньому немає!

— Умгу…

Федько востаннє затягнувся цигаркою, аж зашкварчала на губах, кинув бичок на стерню, затоптав каблуком, походив сюди-туди, щось вирішуючи.

І всі, хто курив, теж перестали курити: хто кидав недокурок на землю, а хто й гасив об долоню та ховав за вилог рукава чи в кишеню («Як скінчиться, тоді й докурю!»). Тільки тепер по-справжньому відчули вони оту небезпеку, що погрозливим холодком навівала з глибокого яру, і кожен нишком молив: коли б уже пошвидше світало! — бо немає нічого гіршого, ніж отак стояти і ждати: невідомо чого, невідомо звідкіль!

Це зрозумів, мабуть, і Світличний, бо покликав до себе Ганжу та й наказав йому забирати з собою всіх комнезаможів і половину бійців загону.

— Візьми й гінця, хай виведе вас в той кінець яру. Заляжте там — і нічичирк! Ми їх прямо на вас і поженемо… Та об’їжджайте подалі, щоб не злякали завчасу!

— Гаразд, — відповів Ганжа і невдовзі подався із своєю групою в темряву — потупотіло, побрязкотіло та й зникло, наче й не було їх на світі: все поглинув степ у своїй неосяжності.