А ті, що лишилися, ще тісніше збились докупи, підставляючи вітрові обтягнуті шинелями спини.
Згодом темрява ще більше згускла, так, наче стікалася з усього простору в оцей неглибокий вибалок, а вітер немов трохи стих. Спалахнули, догоряючи, зірки, тільки той спалах не освітив чомусь небо, а ще різкіше відбив нависаючу чернь. Стало немовби ще холодніше, і Федько раптом відчув, як йому на обличчя, на руки дрібненьким пилком почала осідати роса: ось-ось жди світанку.
І світанок не забарився. Спершу продер тонюньку щілинку попри самій землі — якраз у них за спиною, на сході.
Але Федько не став дожидатися сліпучого гостя — розсипав віялом свій загін, повів бадьорим алюром прямо на захід, туди, де чекала на них гаряча зустріч з бандою.
Вже перед яром, де мав ночувати Гайдук, впав у око Світличному невеликий, за кілька гін ліворуч гайок, і тільки встиг подумати Федір, що там слід би було прочесати, як звідти пролунав сухий постріл, тонко і жалісно проспівала над головою куля.
«Низько, гад, цілився: рикошетом пішла!» — звично подумав Федько, натягуючи поводи.
Жеребець, схрапнувши, вигнув шию дугою, почав люто гризти сталеві вудила і боком-боком пішов уперед, а з гаю, наче трохи подумавши, ще раз тріснула гвинтівка і ще одна куля тенькнула, обірвавши струну, біля вуха Світличного.
«Отепер уже краще!» — тільки встиг подумати Світличний, як з гаю сипонуло такими густими та дружними пострілами, що все завищало, залящало, застогнало довкола, пролітаючи мимо, навіваючи тоскний холодок."
"Десь іззаду пролунав болісний зойк, чиєсь важке тіло повалилося на землю. Федір швидко оглянувся: долі бився смертельно поранений кінь, підминаючи мертвого вершника, а його застуканий зненацька загін, повернувши коней хвостами до гаю, дружно вимахував ліктями.
— Стій! — заревів Світличний, не можучи перенести такої ганьби.
Бійці наче й не чули. Та й де ж тут почуєш, коли до гвинтівочних пострілів прилучився вже й кулемет: так і вимахує смертним віялом, підмітаючи торішню стерню! Тож бійці вже аж лягають на шиї коням, чимдуж періщать назад.