— Стій!!!
Аж сизий від гніву, Федько щосили огрів нагаєм свого чорта, послав його навздогін — тільки груддя злетіло до неба з-під гарячих копит! Скаженим кар’єром обігнав утікачів, повернув назустріч і, звівшись на стременах, занісши догори нагаюру, мовчазний і страшний, кинувся на них у атаку.
Поров направо й наліво по зігнутих спинах, аж шмаття летіло на всі боки, і вже не кулі, ба навіть смерть не була такою страшною, як оскаженілий від люті Світличний, що не зупиниться — засіче, розпанахає кожного, а заверне паразитів назад!
— Назад, гад!.
Та — свись! свись! нагаєм у повітрі.
— Смерті злякалися, гади!! Так я вам… туди вашу… в печінку!..
Та — вжик! вжик! по зігнутих спинах.
І добився-таки свого: зупиняли опритомнілі бійці розпалених коней, поверталися обличчями до куль. А Світличний, не даючи їм опам’ятатися, вже витанцьовує попереду на злющому огирі, рве шаблюку із піхов:
— Ша-аблі-і з піхо-ов!.. В ата-ку-у… риссю-у… марш!
І аж схлипнув від нерозтраченої люті!
Сніговою лавиною, розпеченим вихором мчали бійці за своїм командиром.
Ось уже затих, захлинувся в передсмертній конвульсії ручний кулемет, хруснувши дерев’яним прикладом під кованим копитом, а сам кулеметник, спробувавши гострої шаблі, лежить собі поряд, ухопивши в долоні розкраяну голову, так наче хоче стулити її докупи, та ніяк не вдається.
— Де Гайдук?.. Де Гайдук?.. — лютує Світличний, напираючи жеребцем на полонених, а вони юрмляться наляканою овечою отарою, намагаються заховатись один за одного від розгніваного вершника. — Випустили старого вовка!.. Прогавили, прозівали, с….