І будуть люди

Анатолій Дімаров
І будуть люди
Автор: Анатолій Дімаров
Просмотров: 3
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.

Книга «І будуть люди» — читать онлайн бесплатно

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

Оксен, приголомшений отаким несподіваним вибухом, не знайшовся відразу з відповіддю.

— Тільки я тоді й сама ляжу біля Христини на лаві! Без твоїх подушок і кожухів!..

Кілька днів Оксен зітхав до образів: «Бачиш, боже, що мені доводиться терпіти!» — розмовляв смиренним, ослаблим, як у хворого, голосом. А в неділю, повернувшись із церкви, підійшов до дружини:

— Прости мене, Таню, коли я чимось завинив перед тобою!

— Бог простить, — відповіла Таня завчено.

Десь за тиждень, коли Христина трохи обвиклася, зібралися в гості до отця Віталія.

Таня вже давно хотіла побачити сестру, та Оксен все відкладав: ось знайдемо наймичку, тоді й поїдемо. Бо на кого ж лишити господарство?

Вирушили на світанку. Оксен ще звечора наготував клунок крупчатки, три шматки товстенного, на дві долоні, сала: закололи на різдво десятипудового кабана — ледве виволокли із сажа. Вирушали в сіренький, закутаний хмарами ранок. Протоптуючи за ніч насипаний сніг, Альошка побіг відчиняти ворота, а Йван ішов біля саней, з похмурим виглядом слухав батька.

— Припильнуй за бичком, — наказував Оксен, стримуючи кобилу. — Щось він учора слину пускав. Не дай боже, заквиріє!.. Та як будете нести сіно, не натрушуйте по дорозі. А то після вас хоч стіжок укладай…

— То Альошка, — перебив Іван.

— А ти для чого? Слава богу, вже й мене перегнав, женити он скоро…

— Іще що?

Оксен аж смикнувся від отакої непоштивості, але стримався.

Тим більше, що Таня шепнула на вухо:

— Скажи, хай не кривдять Христини.

— Дівчини, дивіться мені, не обижайте, — повторив слухняно Оксен, радий прислужитися дружині.— Воно ж іще не обвиклось як слід, то ти рукам волі не давай. Чуєш, Іване?

— Та чую, — нехотя відповів той, дивлячись кудись вбік.

— Ну, лишайтесь здорові.

— Їдьте з богом.

І, не діждавшись, доки батько з мачухою сплинуть з очей, Іван накинувся на Альошку, що з дурного розуму затіяв кататись на воротях:

— Тобі що, ворота кортить поламати? — Та лусь кулаком брата по потилиці!

Альошка зарився носом у сніг.

— Поплач мені, поплач! Я тобі не тато — враз соплі позбиваю! Ану, йди за сіном, бо худоба он реве, негодована.

Зайшовши до хати, визвірився на Христину:

— Спала, чи що? Бо чого й досі хата не метена? Це тобі не свинюшник!

Увечері, Іван став збиратися на вулицю.

Добавить комментарий
Комментариев (0)

Ваша оценка

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Подбор книги