Минувши кілька хат, парубки враз зупинилися: попереду, посеред вулиці, щось непорушно чорніло: свиня не свиня, колода не колода. Обережно, оглядаючись на всі боки (чи не затіяли якусь витівку капосні селюки?), підійшли. Людина! Вусатий дядько в смушевій шапці, в чумарці, п’яний як чіп, розкидавши руки і ноги, голосно посвистував носом.
— Іч, як висвистує! — засміявся наймолодший з-поміж парубків Василь.
— Та це ж дядько Микита! — вигукнув інший парубок — Микола, впізнаючи свого далекого родича.
Хлопці постояли, не знаючи, що робити далі: йти до Хвеськи чи прибрати дядька, щоб не замерз.
— Далеко вони живуть? — поцікавився Іван.
— Аж на тому кутку.
— Це поки донесемо, то й до заутрені вдарять!
Іван ще постояв, потім нахилився, підважив під пахви п’яного:
— Ану, піддайте.
Звалив дядька на спину, зігнувшись, поволік його попід тином.
— Ти куди?
— Укинемо в саж… Василю, тутечки недалеко твоя тітка живе: біжи укоськай собаку, щоб не гавкала.
Василь, радий старатися, побіг наперед.
Вминаючи глибокий сніг, пішли навпростець. Іван, зупинившись посеред двору, оглянувся. Ліворуч чорнів саж, прямо перед ним, низько насунувши снігову шапку, стояла довга собача оселя з круглим отвором замість дверцят.
— Лучче сюди.
— Не пролізе, дірка мала.
— А ми через верх…
Давлячись сміхом, підняли будку, понесли за клуню. Довго возилися, підважуючи кілками верхні дошки, потім приволокли дядька Микиту, що, відбрикуючись, звав якусь Варку, обережно опустили на дно будки, зігнувши йому ноги в колінах, щоб вліз. Дядько пойорзав, зручніше вмощуючись, підклав під щоку долоню, промимрив:
— Укрий мене, Варко… Бо, їй-бо, співати почну…
— Забивай! — скомандував Іван.
Вціляючи від сміху себе по пальцях, прибили дошки, віднесли будку, що враз стала вдвічі важчою, на своє місце. Нагорнули на дашок сніг, щоб не кидалось у вічі, зібрались рушати геть.
Але Іванові цього мало:
— Спусти із цепу Котька.
— Навіщо?
— Я дядька припну. Хай, як прохмелиться, погавкає.
Василь слухняно зняв із собаки нашийник, подав Іванові.