І будуть люди

Узув нові юхтові чоботи з рипом, щоб чутно було за цілі гони: хазяйський син іде, а не якийсь там голопупенко! Накинув наопліч коротенький парубоцький кожушок, надів набакир високу шапку (шапці тій ціни зараз не складеш, цілий скарб на голові, а не шапка!), начесавши перед тим на лоба смоляну, як вороняче крило, чуприну. Постояв перед маленьким, вмазаним у стіну люстречком, поворушив широкими плечима, пограв суворими бровами, що вигиналися над молодими блискучими очима, задоволено посміхнувся.

Зимовий вечір зустрів Івана очищеним небом: хмари де й подівалися.

Було морозно, зоряно, тихо. Іван вийшов погано наїждженою, засніженою дорогою на пагорб, і перед ним, вигрібаючись з-під глибоких снігів, заблимали далекі вогники.

Вже перед селом до Йвана прилучилися ще три хутірські парубки, і вони, збившись у мовчазний гурт, сторожко рушили вулицею. Відколи з’явилися хутори, поміж хутірськими та сільськими парубками непрохідною стіною залягла ворожнеча. Не раз і не два сходилися в кулачнім бою, заливаючи кривавою юшкою потоптаний сніг чи збиту пилюку, а не помагали кулаки — видирали із тинів кілки.

І, бувало, так: вийде після отакого побоїща хазяїн уранці та й закляне:

— А кат би тебе побрав з оцими парубками! Щоб же їм і руки покорчило, як вони мені увесь тин розламали!

Хутірські йшли на вулицю чи на досвітки в село, а сільські — на хутори, як солдати у ворожий край: тільки гуртом, щоб дати одкоша. А спіймають одного — намусолять так, що чухатиме, неборака, ребра до нових віників.

Або скрутять руки за спиною, наб’ють повні штани жалючої, як окріп, кропиви та й відпустять додому: біжи, парубче, і не оглядайся! І мчить нещасний галопом, і вже йому ні до вулиці, ні до вечорниць, ані до отих чорнооких красунь, що запаморочили голову та й завели на слизьке…

— Куди підемо? — запитав Іван, коли пройшли добрий шмат вулиці.

— До Хвеськи. Вона учора свіжого самогону наварила.

— А гроші в кого є?

— А ми в набір."

"Непитущий Іван, повагавшись, згодився: не хотілося відставати од гурту.

Завернули в найближчий завулок і потягли до самогонниці, яка ухитрялася гнати святу водицю так, що не попалась ні разу. В неї ж, до речі, була й «нейтральна територія»: хто б не прибився, пили тихо та мирно, а зводили старі порахунки вже на вулиці. А хто затівав бійку у хаті, Хвеська швидко вставляла розум: стукала важкою качалкою по голові — і баламутові вже було не до порахунків.