І будуть люди

Цікаві до новин дядьки чекали-чекали (насмалили тютюнищем так, що хоч вікна висаджуй), а тоді почали розбирати шапки.

— Йдіть, люди, йдіть, бо голова, мать, уже й не прийдьоть. Знаєте, скіки в тому повіті ділов?..

Дід чекає Ганжу до глупої ночі, бореться щосили з дрімотою та все прислухається, чи не заскриплять полоззя саней, чи не залуна Василів голос. І вже непокоїться. Бо дорога ж далека, мало що може статися. Кажуть же люди, що по полях вовки так тічками й бігають, так і мотаються.

Хоч у Василя і є «ліворветь», так хіба ж тією пукавкою од вовків одіб’єшся! Та ще вночі.

А Ганжа, цілісінький та здоровісінький, ночує собі в секретаря повіткому, в товариша Гінзбурга. Збирався заночувати прямо в повіткомі, так хіба ж Григорій відстане. Вчепився: пішли та й пішли і силоміць потягнув за собою.

Повертались опівночі: майже до дванадцятої засиділись на партконференції. Набралося до біса питань, що їх конче треба було обговорити та вирішити.

Тут тобі й підготовка до посівної, і змичка міста з селом, і товариства по спільному обробітку землі — ТОЗи, і школи, й боротьба з неписьменністю, і, нарешті, українізація всіх установ. Щоб обговорити все те, здавалося, мало буде й тижня. Але в ті часи ще не навчилися як слід засідати, не набрали, як то кажуть, смаку та й не товкли по три-чотири доби воду в ступі навколо одного й того ж питання, не «штовхали» з довжелезних шпаргалок «рєчухи» на півтори-дві години, так що вже не тільки присутні, а сам товариш промовець — убийте! — не згадає, із чого почав. Та й куди ж йому, бідоласі, згадати, коли оту промову підготували й написали послужливі помічники, розставили коми і всі інші розділові знаки, а червоним олівцем помітили, де має бути сміх, а де — оплески (дійдеш до червоного — зупинись, дай людям виявити свої палкі почуття!).

В ті роки, коли відбувалась ота партконференція, кожен виступав так, як умів, говорив те, що сам мав сказати. А що Гінзбург люто ненавидів базік, шелихвостів, заповзятих «орателів», то й безцеремонно обривав і гнав із трибуни під загальний сміх кожного, хто не хотів чи не вмів говорити коротко, ясно, вкладаючись в п’ять-десять хвилин. Тільки з одним злом не міг справитися Гінзбург, скільки не воював проти нього.