Бо за роки дитинства, а потім і юності навчився Григорій поважати нелегку працю хліборобів — оцих всіх дядьків, які одвічно несуть на своїх плечах весь рід людський, годуючи його, напуваючи та зодягаючи, і яким, по злій іронії долі, зроду-віку не вистачало місця за велелюдським столом: тулилися несміливо десь аж у кінці та й дякували богові, що хоч звідти не проганяють.
«Якби весна не підвела! Щоб не скресли відразу сніги, щоб встигла зволожитись земля — то й будемо з хлібом, — Гінзбург потер щосили носа, на ходу скочив із саней, побіг поруч, зігріваючись.
"— Да, надворі мороз! — ствердив Ганжа припущення діда Хлипавки, що нинішня зима не на жарт розгулялася: «жмьоть і плакать не дайоть!»
— Ти б, Василю, хоть кожуха дістав, — жалісливо моргає дід на благеньку шкуратянку, підбиту лихими вітрами. — А то стрибаєш, як той горобець, аж неприлично на тебе дивитись!
— Нічого, якось перестрибаємо, вже до весни недалечко.
— Недалечко то недалечко, тіки отак недовго і душу одморозити.
Та Ганжі зараз немає ні часу, ні охоти слухати, що сталося із дідовим кумом. Насуває на лоба шапку («Добре, хоть шапку дістав. А то ходив би у картузику — тільки вухами ворушив би!»), не дивлячись на діда, каже:
— Я пішов.
Ганжа ішов тихою, наче вимерзлою, вулицею села.
Тини, хати, комори й повітки — все тонуло в глибоких снігах. Сніг був скрізь, навіть звисав на деревах, на оголених почорнілих гілках пухнастими білими гніздами.
«Да, справді „жмьоть“!» — ворушачи плечима, щоб хоч трохи зігрітися, думає Ганжа. Мимоволі прискорює ходу, а в нього над головою холоне небо. Пропечене лютою стужею, покрите зоряною памороззю, воно тихенько полускує, потріскує, і тоді на свіжих зламах ясними крижинами спалахують нові зірки.
«Да, мороз так мороз! — знову подумав Ганжа, б’ючи себе по плечах руками. — Давно такого не було. Хоч би сади не повимерзали.