Воно хоч і снігу до біса, а попалить отак ніч-другу, то й покалічить дерева… А з хлібом таки будем, бо нікуди діватись оцим снігам, всі в землю підуть. Так що даремно панікували…»
Не без задоволення пригадав, як допоміг людям зібрати озиме зерно та обміняти в сусідній губернії на яровину. Прийде весна, розтануть сніги, запарує сонцем пригріта земля — жоден шмат зораного, підготовленого ще з осені поля не залишиться незасіяним. Будуть із хлібом дядьки — буде хліб і в держави!
Лише кілька хазяїнів наважилися посіяти озимину.
Вибрався восени на свій лан та й заходився сіяти.
— Протасе, що ж бо ти робиш? З весни не орав, парів не держав, стерні не лущив, земля на камінь пересохла, а тепер її ралом дряпаєш та зерно сієш на вітер!
— Не ваше діло! — наставляв на порадників з-під кургузої шинелі кам’яне своє гузно Протасій. — Ідіть собі та не мішайте, я вже якось без вас обійдуся. Як бог по ниві походить, то й на камені вродить.
— От же людина! — плювались сердито дядьки. — Ото вже таке шалапутне вродилося: создав бог та й носа висякав!..
«Да, таки мороз», — силоміць жене Ганжа од себе невеселі думки про Марту. Бо нехороше, зовсім нехороше виходить із Мартою!
Скільки разів про себе вирішував: треба кінчати. Сказати їй прямо, що так і не зміг полюбити — не розтанув, отой холодок довкола серця, як він його не намагався відігріти. Чесно намагався, сам беручи себе за груди, за душу: що ж тобі, розсучий ти сину, ще не подобається? Чого іще треба? Яку заморську лялю чекаєш? Чуєш, ти, дурню старий, посічений сивизною сорокалітній ти чоловіче! Придивись до своїх зморщок — яку дівчину вони причарують? Поглянь на свої покалічені пальці — хто їх іще, окрім Марти, отак цілуватиме? Олена?.
Оленка ж лежить в могилі — не поцілує, брате, не поцілує. Не ворухне навіть зітлілими вустами, хоч ти, божевільний, ховаючись од людей, приходиш іноді, в найтяжчі для себе хвилини, у гості до неї.