І будуть люди

Разом забрали їх і на військову службу, майже водночас повернулися з громадянської: Гінзбург — у повітком, Петро Головань — помагати старому батькові в кузні, а заодно й піднімати село на зміцнення молодої Радянської влади…

Отож до оцього свого товариша й поїхав Гінзбург в легких повіткомівських гринджолятах. Розсудив так:

— Два ковалі на одне, хай навіть і велике, село — чи не занадто жирно, Петре Арсеновичу? І чи невідомо тобі, старий мій друзяко, що Ганжа уже й очі прогледів, виглядаючи собі коваля?

— А чого свого не вберегли?

Гінзбург розказав і про це.

— Треба ще в батька спитати. Пішли до хати, вони саме вдома.

Петрів батько за всі оці роки таки добре подався: колись чорна чуприна взялася сивизною, срібні нитки повинулись і в бороді та вусах. Він все частіше залишав кузню на сина, а сам пропадав у садку: захопився на старість садівництвом. Списувався з відомими садоводами, діставав щепи, збирав нові, небачені досі сорти яблук, груш, слив.

— Що ж, — сказав старий, вислухавши Гінзбурга.

 — Коли так, то я не проти. Воно звісно: без коваля їм хоть пропадай.

— Тим більше, що не назавжди піде туди Петро, — додав Гінзбург. — Полагодить людям реманент та й повернеться…

— То я за тобою завтра й заїду, — нагадав Гінзбург, сідаючи в сани. — Встигнеш зібратися?

— А що мені, бурлаці, збиратися! — засміявся Петро. — Струмент у руки, торбу на плечі — та й готовий.

— Ну, бувай здоровий! Завтра по обіді заїду.

— Заїжджай.

Гінзбург ляснув віжками, кінь легко і весело виніс гринджолята за село, на рівну степову дорогу.

Дзвінко рвав копитами збитий, втоптаний, спресований зимовими морозами сніг, а довкола застигли, розіслалися безмежними заметами поля. Морозне повітря обдувала Гінзбургові щоки, холодило очі так, що аж сльози виступали, щипало за носа, та він не скулився, не ховався Обличчям в овечий комір кожуха, а, випроставшись назустріч тугому пружному вітрові, дихав на повні груди, І його застояна, отруєна затхлим кабінетним повітрям Кров все швидше і швидше струмувала по жилах.

Щасливо і радісно дивився Гінзбург на немов викутий із застиглого полум’я захід, що з останніх сил утримував на своїй вузькій та довгій долоні сонце, яке великою ртутною кулею намагалося скотитись донизу; на глибокі сніги, що з кожною миттю набували все густіших та густіших рожевих тонів, а в яругах та вибалках уже синіли од холоду, і задоволено думав, що, незважаючи на посушливу осінь, вологи вистачить і люди будуть із хлібом.